Присвячується всім хто знав його і кого знав він,
коли був живим
...Він любив йти по вулиці один. Просто йти прямо і думати про своє, аналізувати себе й своє життя.
...Він не любив самотності.
...Він любив курити на одинці або з кимось, хто б мав бажання вислухати все, що той йому скаже.
...Він любив старі, пошарпані, користовані речі, була якась довіра до таких речей, щось таке як старий добрий друг...
...Він не любив великих п’янок. Його дратувала велика кількість п’яних писків (всі якось п’яніли швидше за нього).
...Йому починали подобатись ці п’янки як тільки він напивався сам.
...Він любив каву зранку. І не тільки зранку, а в любий момент дня і ночі. Ще любив до кави цигарку, особливо, якщо перед тим поїв. Присвячується всім хто знав його і кого знав він,
коли був живим
...Він любив йти по вулиці один. Просто йти прямо і думати про своє, аналізувати себе й своє життя.
...Він не любив самотності.
...Він любив курити на одинці або з кимось, хто б мав бажання вислухати все, що той йому скаже.
...Він любив старі, пошарпані, користовані речі, була якась довіра до таких речей, щось таке як старий добрий друг...
...Він не любив великих п’янок. Його дратувала велика кількість п’яних писків (всі якось п’яніли швидше за нього).
...Йому починали подобатись ці п’янки як тільки він напивався сам.
...Він любив каву зранку. І не тільки зранку, а в любий момент дня і ночі. Ще любив до кави цигарку, особливо, якщо перед тим поїв.
...Він любив себе, любив себе хорошим, добрим до всіх інших, а отже любив і всіх інших.
...Він не любив несправедливості, за що його часто боліли ноги, живіт і щелепа.
...Він любив ніч і рідко коли спав вночі.
...Він любив спати, спав багато, але не вночі.
...Він любив дощ. Любив дивитись, як великі краплі тарабанять по віконній шибі. Любив відкривати вікно і вдихати свіжість. Любив виходити на вулицю і відчувати, як мокне його волосся і те страшне шаленство, що все з більшою силою росло в його грудях. А найприємніше було, коли це шаленство виривалось назовні з оболонки намоклого тіла і робило з тобою все що хотіло.
...Він любив бути закоханим. Любив кохати, страждати через це, а потім себе жаліти.
...Він любив бути коханим, але йому це швидко набридало.
...Йому бракувало чогось в сексі без кохання і він боявся сексу з коханням, але це йому не заважало...
...Він любив поговорити про різні почуття, а зокрема й про кохання.
...Він любив квіти. Дарувати й отримувати в подарунок. Особливо якщо вони ще й пахнули.
...Він любив затишок.
...Любив спокій.
...Любив тишу.
...І музику включену так голосно, що несамохіть бриніли шибки в вікнах.
...Він любив пити на самоті коньяк, любив пити коньяк в кав’ярні з кавою.
...Любив грузинське вино
...Любив красти дрібнички в супермаркетах, просто тому, що йому було весело відчувати адреналін в крові, коли він проходив повз касу і охоронців.
...Не любив, коли його за це ловили.
...Любив гітару і барабани, але по суті не вмів на них грати, ну може трохи на гітарі.
...Ще любив саксофон.
...Не любив спеки і холоду.
...Любив свою праву руку, особливо, коли вона любила його.
...Соромився цієї любові.
...Любив картоплю з майонезом.
...Плов любив лише з кетчупом.
...Не любив брехні, особливо, коли брехали його.
...Підтримував вільне кохання, але лише тоді, коли не любив.
...Не любив ревнувати, не любив ревнувати безпідставно, бо тоді відчував себе ідіотом двічі, а йому повністю хватало одного разу.
...Любив плакати, бо тоді розумів, що він ще не зовсім черствий і це йому подобалось.
...Любив плавати, особливо щось перепливати. Любив бачити берег і плисти до нього. Любив момент, коли на середині того, що перепливаєш, ти розумієш, що ти вже не можеш, але хочеш жити. Любив згадувати потім цей момент.
...Любив біль змучених м’язів.
...Не любив снів, коли снились жахи, любив сни, коли це були не жахи.
...Любив забивати на все.
...Любив тікати від нудної буденності в іншу, таку ж саму от тільки нову.
...Любив бути чистим, але страшно не любив робити себе таким.
...Любив готувати їсти, але рідко коли до цього доходили руки.
...Ненавидів голитися.
...Любив або не любив дзвінок мобільного в залежності від того, хто дзвонить.
...Любив вібрацію мобільного в кишені без значення, хто дзвонить.
Але він вмер і тому не має ніякого відношення до цієї історії...
* * *
Закипів чайник. Вона виключила газ і залила окропом свій традиційний вранішній чай (цілком можливо, що вона пила зранку каву, але для різноманітності заставимо її пити чай). Нарізала цитрину і кинула в горнятко одне плястерко. Кинула дві ложечки цукру й розмішала.
Була неділя. Вона щойно встала. Була дванадцята година дня і їй не було куди спішити. Тож вона могла собі дозволити зручно і спокійно випити чаю.
Останній тиждень для неї був суцільним пеклом. Вона ледве дотягнула до кінця. Ледве доповзла до суботи. Деколи думала, що не витримає, була ж зовсім одна без будь-якої підтримки. Думала загнеться. Але ось неділя і вона сидить і спокійно п’є чай. Від того всього лайна з якого вона все таки вибралась чай ставав ще смачнішим.
Вона пишалась тим, що їй вдалось все зробити самій, що їй не прийдеться комусь бути вдячній. По тілі з неймовірною швидкістю поширювалося тепло гордості і самолюбства. А, можливо, це просто поширювався гарячий чай забігаючи в кожну шпарку відпочившого і облінілого тіла з твердим наміром збудити його остаточно? Може й чай, але вона саме думала про себе хорошу і однозначно сприйняла це за самолюбство.
Вона любила покладатися лише на себе, відчувати всю свою силу і показувати її іншим. А звідси нею захоплювались: такою самостійною, такою блискучою, такою неперевершеною. Саме тому вона й любила бути сильною. Тому що любила бути об’єктом захоплення.
Раптом стало себе шкода... по тій же ж причині: не було кому обняти, захистити, пожаліти, не було кому поплакатись на рамені, вилити душу, не було з ким розділити свої невпинні думки, які шматували мозок і вже не поміщались в її маленькій тендітній черепній коробці. Вона протягнула руку до шухлядки й витягнула звідти цигарки. Не звертаючи уваги на марку (вона залежала від того, хто гостював в неї минулого разу) вона запхала цигарку до рота й закурила. До церкви вона вже не встигала, хоч, чесно кажучи, не дуже то й хотіла встигати, але боялась собі це визнавати. Їй хотілось лягти зараз в ліжко й провалятись так цілий день, час від часу закурюючи цигарку...
“Ні, потрібно відганяти цю депресію!” – подумала вона й почала мити посуд. Тож нехай миє його далі, не будем втручатись.
* * *
“Любить, не любить, любить, не любить, любитьнелюбить, любитьнелюбитьлюбить,” – гадала маленька дівчинка на свого коханого відкопавши не відомо де ромашку на подвір’ї в садочку. Чомусь завжди виходило, що любить, не має значення на кого гадала. Просто деколи приходилось виривати по дві пелюстки водночас. Але яка різниця? Лиш би любив...
Що в значенні цієї дівчинки була любов? Мабуть те ж саме, що й в кожної іншої людини. Це одне з небагатьох, що з віком не міняється. Хоча, можливо важко назвати це любов’ю, швидше елементарною симпатією, але деколи саме ця дитяча симпатія має набагато більшу силу ніж любов дорослих, бо вона чиста, без будь-якого гріха. Їй просто подобалось думати про нього, бачити його у своїх снах, уявляти всякі різні ситуації, коли вона з ним, шарітись, уявляючи як він її цілує... І для цього всього їй непотрібно було, щоб він обов’язково був біля неї, щоб мати його постійно в своєму розпорядженні, керувати ним. Їй непотрібно було від нього нічого крім нього як об’єкта любові...
Любить, не любить, поцілує, до дідька пошле, любить... І в нього теж виходило, шо любить або в гіршому випадку поцілує! І кожен раз він тішився, як перший раз, але далі ніж гадання на пелюстках ромашки воно ніколи не заходило! Просто тому, що не могло. Просто ніхто не уявляв собі нічого більше, просто ніхто так насправді не знав, що робити далі, просто це вже була вершина блаженства, просто це було найпрекрасніше серед усіх кохань в тому брудному викупаному в унітазі і змащеному лайном світі, таке, яке в народі називають платонічним...
Вони посміхались один одному кожен раз як їхні погляди зустрічались, і тут же обоє вкривались рясним рум’янцем. Але все таки кожне з них продовжувало шукати своїми очима очей іншого, і обоє це знали, і обоє відчували якийсь особливий трем в душі відносно цього. Вони обоє були закохані і щасливі. І ніц не значить то, шо буквально через пару років вони забудуть навіть як виглядало їхнє перше кохання, з трудом згадуючи його ім’я. То було ніц порівняно з тим, що вони відчували тоді. Та й як би там не було кожен раз як в голові зринав спогад з тих років обличчя відразу ж розпливалося в посмішці. Можливо в цьому й були його переваги: це кохання не могло принести горя, воно приносило лише щастя!
* * *
Він був мертвим, а тому саме він в першу чергу і має відношення до нашої історії! Історія просто в нас така. Про мертвих. І нічим вже на то не зарадиш...
Ну так ось. Їхав він, мертвий в дупу, в поїзді на свому сидячому місці в купе для курящих, нампрямком з Перемишля до Кракова. Шо він забув в Кракові ніхто не знав, не знав й він сам, а тим більше, якшо звернути увагу на той факт, що він був зовсім мертвий. Але він, навіть не підозрюючи нічого про свій фізичний стан, спокійно читав, попахкуючи цигаркою. Хотілось спати, але ні в якому разі не можна, бо не можна проспати Краків! Він ж не хотів їхати аж до Єльоної Гури (чи яка вона та Гура була? А хто її знає? Принаймні він точно забув). Отак він й сидів читаючи те, що на той період часу валялось в його рюкзаку (цього разу це була Забужко, файно, нехай Забужко, але ж Польові дослідження такі малі! Шо ж я буду робити потім? Та шо? До Кракова, може хватить, а потім... а я гребу, шо буде потім!)...
До купе зайшла молода дівчина, років двадцяти трьох з ста шістдесятьма чотирма днями і десятьма годинами. Саме на таку вона виглядала. Ниє, виглядала вона молодше. Це саме стільки їй було.
– Пшепрашам! (тут і далі польські слова будуть писатись кириличними буквами для спрощення завдання авторові) То єст для пальонцих? – запитала вона невпевнено.
– Так, ясне, – відповів він, роблячи вигляд, шо досконало знає польську мову.
– Ту єст вольно? – ще невпевненіше проказала вона.
– Так, проше сядать! Міло мі бендє! – сказав він не відриваючи від неї погляду і не стираючи з обличчя трохи знущальну, трохи співчутливу посмішку. Сказавши він повернувся до свого чтива, але по суті вже мало вникав в зміст.
Вона поставила сумку, зняла пальто, сіла і полізла до бокової кишені сумки. З дві хвилини попорпавшись в ній своїми неповороткими руками (які, слід зауважити, помітно тремтіли) врешті витягла цигарки (здається то було Мальборо, що ж, смаки не сходяться, це добре, значить є шанси). Ще з більшим трудом вона найшла запальничку і накінець закурила. Відкинувшись на задню спинку і випускаючи раз по раз цівку диму, вона постаралась заспокоїтись. І може їй в якісь мірі це б і вийшло якби вона захотівши збити попіл знайшла попільничку на свому місці. Але попільнички не було й вона знову розгубилась. Пройшло кількадесят секунд поки вона побачила попільничку по інший бік від дверей, там вона була чемно прикріплена до стінки. Тому вона нервово пересіла на місце напроти неї і почала інтенсивно втягувати цигарковий дим. Він спокійно відклав книжку, запхав руку в кишеню куртки, витягнув звідти рідного Кемла, сів напроти неї й попросив прикурити (сірників ж то лишалося обмаль, а дорога в нікуди обіцяла бути довгою). Вона знов почала шастати по сумці в пошуках запальнички (ну звичайно, де ж би він попросив її прикурити коли вона мала запальничку в руках?! Він хотів уваги!), а він пильно стежив за її рухами. Вона її врешті витягла, але та впала, вона (чи не здається вам, що принаймні її вже треба якось назвати, а то просто важко зрозуміти хто з них вона, а хто запальничка! Окей, зараз) підняла її тремтячими руками, як перлину з дна моря і подала йому. Він, несамохіть торкнувшись (звичайно несамохіть, а як могло бути інакше?) її долоні, прийняв цей дар, прикурив і промовив: “Пані єст трохе зденервована. Для чего би то так?” – “Та ніц, попросту нє любє потьонгув. Завше мі то денервує”. В цьому місці вона вперше посміхнулась по-справжньому, тобто її дурнувата перестрашена посмішка змінилась милою й заворожуючою. Це його надихнуло (ше не почав говорити, а вже такий поступ, ясно, шо надихне). Він зібрав до купочки всі свої познання в польській мові, на повну включив своє красномовство і імеджінейшн й повів далі: “Нєма чего сє боять. Вшистко бендє окей! До конд пані яде?” (і оце все, на шо хватило твоєї імеджінейшн і тоїх познань в мові? Ото, блін, оригінал! Ніц не скажеш. Старіємо Юрчику (от, йому вже ім’я дали!)? Та ні, тут інше, тут просто брак практики. Нічого наверстаю!) – “До Кракова. А пан? Я бардзо пшепрашам за мою вимову. Вє пан, нє знам добже польськєго (та невже, то ти ше й не полячка!)” – “Так? Нєзауважилем! Ма пані швєтний польскій (ото сказав! І звідки стільки наглості хватило? “швєтний польській”! Та сам послухай як ти говориш! Нє, все таки не втрачаю кваліфікацію!)!” – “Пан собє хиба жартує зе мнє!(зачервонілась, як мило! Тобто не мило в розумінні миючого засобу, а мило, то шо зачервонілась!)” – “Нє, но сконд? Мувє поважнє! А сконд пані єст?” – “З України. Зе Львова! Вє пан?” – “Но, ясне же вєм! (а зараз, увага-увага, трошки шоку, несподіванки в суміші з радістю) Сам звідти родом буду!(от і все, ефект просто приголомшливий, вона по суті моя, залишилось тепер просто триматись на рівні, а це буде легко, так як маємо найбільший козир – її довіра)”.
Далі було дійсно просто, Аня (от і її ми вже назвали, просто треба було їх познайомити, а далі все пішло як по маслу) тішилась як мала дитина. Вона ж тут зовсім сама, сором’язлива, невпевнена, з комплексом щодо мови, їде на якісь студії до Кракова, має там провчитись семестр, вперше так по-справжньому виїхала з дому, а в Кракові, там в знайомих її батьків квартира пустує, от вона там і буде жити (ага ну тепер ше ключики і де гроші лежать!), а друзі то всі її найкращі лишились у Львові і побачить їх мабуть аж через півроку, хіба, шо хтось приїде до неї, бо вона не буде мати часу вертатись, треба вчитись... хлопець?... посварились, він така свиня, не розуміє, шо мені вчитись треба, сказав або Краків, або він, не думала, шо він така сволоч (от і добре, маю тепер, де переночувати в Кракові, тай, мабуть, ше й з якоюсь шоу-програмою), добре давай не будем про нього, бо той скурвий син просто не заслуговує на це, та й що це ми все так про неї й про неї, нехай він шось роскаже (а шо було йому розказувати? Він був мертвий, а то, шо було за життя вже не рахувалось! Такі правила!). От він і сказав, шо їде до Кракова, хоче там погуляти, побачити місто, про яке йому завжди втирали, шо воно таке як Львів тільки більше й гарніше. А далі?... Невідомо шо далі, далі ше кудась поїде, ше не вирішив куди. А взагалі він просто хоче поміняти обстанівочку, поміняти життя, забути тамто своє життя, він просто втікач, який умудрився вислизнути з полону оточуючого середовища, з полону жорстокої життєвої реальності... А що ж з ним таке сталося? Та нічо, просто вмер... Та ні, ні, тут нема з чого сміятись, а тим більше чого лякатись, він не вмер фізично, він вмер морально...
* * *
Вона вже майже домивала посуд, який назбирався в неї за останні пару днів, як хтось дзвякнув за дверима. Вона витерла руки й пішла відкривати. За дверима стояв знайомий, її хороший знайомий, якого ми умовно назвемо нехай Остапом. Шо він забув в неї в неділю по обіді? Над цим вона застановилась, коли побачила його усміхнене личіко. Що ж зараз мабуть він все й вияснить...
Виявляється він просто, проходив мимо (як банально, нє? Не міг придумати нічого кращого?), був в цьому районі, згадав про неї (мабуть, чисто випадково!!!) й подумав: чому б не зайти? Часу ж в нього багато, робити й так нічого (ну дякую, то значить вона підходить лише коли більше нема чого робити?!). Ну от, він купив морозива, і ось він тут. Сказав він і витягнув з своєї сумки кілограмову пачку морозива. Ну це звичайно підняло його шанси, все таки приємно, коли тобі роблять якийсь презент, а ше якшо й просто так, без ніякої особливої оказії, то це вже взагалі верх блаженства!
Вона завела його в кухню, посадила на табуретку, а сама, вибачившись, стала домивати посуд. Він витягнув пачку Парламенту й закурив. “Шо тут в тебе хорошого?” – “Та нічого, бачиш вирішила вперше за пару днів трохи поприбирати, правда, мабуть оце моє прибирання так і закінчиться на митті посуду. Та й неділя все ж таки!” – “Та ше й я прийшов тобі тут заважати! (необережний крок! Ой, який необережний! Такі фрази кидаються лише тоді коли перемога вже в тебе на долоні, просто як перевірка, як останній штрих! А він тут з самого початку отак впевнено, сміливо, нє, мабуть, просто необдумано і недосвідчено! Ой, пролетів би ти хлопче як фанера над Парижем, якби вона сама не була зацікавлена в тому, щоб біля неї сьогодні хтось був, і щоб цей хтось був хоч зовсім трішечки нормальним, а цей був навіть зовсім нічого!)” – “Та ні, ти шо жартуєш? Ти мені ніколи не заважаєш! Я рада, шо ти прийшов (тільки наголос в тому реченні не на ти, а на прийшов!)!” (Ну все вона дала добро, вперед!)...
* * *
Він прокинувся рано, коли вона ще спала (для тих хто не вловлює, він – це Юрко, а вона – Аня). Перед ним стояв вибір: тихенько вдягнутись і забрати звідти свою задницю, поки вона ніц не бачила і не чула, або залишитись тут і подивитись, шо з того всього вийде. Врешті решт спішити йому було нікуди, просто він не знав місця в яке би він зараз спізнювався і де б його чекали, тому чому б дійсно не вибрати другий варіант і не подивитись, що з того всього вийде. В цьому принаймні була якась логіка, тим більше він не любив зникати по-англійськи!
Він переліз через неї, спустив свої ноги на підлогу і завмер, шукаючи поглядом свої шкарпетки. Взагалі зараз вони йому були нафіг потрібні, але загалом треба ж знати, де ти вчора подів свої шкарпетки, інших в нього не було. А на вулиці то, блін, холодно, в середині то серпня! О, бачу одну, це вже краще. Вона лежала десь за метр від ліжка. Другої не було, що ж вона, мабуть десь під ліжком раз її ніде не видно, подумав він і піднявся. Натягнувши штани він намацав в правій кишені пом’яту пачку цигарок, витягнув її і закурив. Аня спала, як немовля, аж шкода було її будити, та й не хотілось насправді, хотілось трохи побути самому, обдумати… Та взагалі не було шо й обдумувати, за нього тепер думало життя, але хоча б так для вигляду…
Він зайшов на кухню і заварив собі кави. Стандартний сніданок в гуртожитку: кава і цигарка. Єдине, шо було приємного в ранках, все інше було жахливе настільки, наскільки воно все було приємне вночі, коли лягав спати, коли розумів, шо на якихось пару годин ти забудеш про все це лайно, яке рано повернеться з новою силою… Він вийшов на балкон, сів на підвіконник і виставив ноги на перила. Ранок був холодний. Зате гріла кава в руках і усвідомлення того, що ти й надалі можеш собі принести хоч пару хвилин задоволення…
Попивши кави і скуривши свою останню цигарку, він усвідомив, шо йому тут насправді нема шо робити. Цій дівчині він вже дав все, що міг. І, можливо, саме тому вона і спить так довго, шоб дати йому час забратись. В результаті, отак от виправдавши свій вчинок, він вдягнувся і пішов…
* * *
Він стояв біля старого будинку на маленькій краківській вуличці, з якого щойно вийшов, і дивився на своє відображення в вікні старенького полонеза. Його переповнювали суперечливі думки щодо свого зображення. В принципі саме такого він і хотів себе завжди бачити... Високий, худий, біле довге зацмоктане волосся, порвані джинси, стара потерта джинсова куртка, відсутній погляд на обличчі... Ніби все так як хотів, але від того якось легше не ставало... Нічого не було попереду... Пустка... Не мав він і теперішнього, це все було якби штучно. По справжньому було колись, але то вже було в минулому, то було давно і неправда, від того лишились лише спогади, записи, фотографії, квитанції, чеки... Він згадував... Він ховав... Себе він вже відспівав, тепер час прийшов і до всього іншого, і першим номером в цьому списку стояли спогади...
* * *
Щоденник
23.09.2003
“...заграло воно мене. Але є одна дрібничка: колись, як таке ставалось, був хтось, хто давав по писку і як не дивно – це допомагало, а тепер – хіба сам себе лупи. Хоч я – тут, а ви – там, скучив я за Львовом не менше; за тим Львовом, де все було наше: кав’ярні, вулички, концерти, театри...” Аааааа! Кричати хочеться!!! Нє, файно воно всьо вийшло! Сижу отут, сам в пустій кімнаті (і добре шо пустій, бо коли б тут ше були мої співмешканці, задоволення від того не побільшало б...), читаю оцей лист і думаю... Нє, ну просто супер воно всьо вийшло! Куда далі? В мене тут нічого нема, зовсім нічого, я загублений в великому місті, а там я знав все, хоч місто теж було не маленьке, там я знав все і всіх, кожну вуличку, кожен камінчик, кожну бруківочку, шоб не говорити кожну задницю, або ше нелітературніші слова... Бляяяяя! Яка моральна давка! Йдеш по вулиці і нема кому слова сказати, а якшо і скажеш, то не почуєш ні слова у відповідь! Тіки погляд, цей найстрашніший погляд, який тіки може бути, погляд байдужості, який проходить повз тебе так швидко, шо ти навіть не встигаєш його відчути... От і залишаєшся мимоволі на одинці з собою і своїми спогадами, тіки ними можна тішитись... А нє, ше є мрії, ілюзії, які огортають тебе, обплутують тебе з ніг до голови, ночами не дають спати, а ти пірнаєш в них з головою, і купаєшся, плаваєш в неіснуючій славі, в віртуальному успіху, в невдалому коханні... А потім повертаєшся до дійсності і ще одна маленька, така ну зовсім мацьопа, крихітна-крихітна частинка тебе відвалюється і розлітається на друзки... І так кожен раз, а проблема в тому, що з часом все менше і менше стає цих крихітних частинок... І скоро їх не залишиться зовсім, скоро я розвалюся, знищуся, вмру...
* * *
Він стояв перед своїм під’їздом і докурював цигарку. Йому не хотілось заходити з нею в ліфт, ше з того кольорового дитинства, коли ше не курив, пам’ятав наскільки це противно! Але з другого боку не хотілось і бичок викидати! Як можна таким піжонством займатись?! Він дивився на вуличку, яка колись йшла до дитячого майданчика, а тепер там, курва, будинок будують!!! Ниє шоб, Алін, відремонтувати майданчик, користі би більше було, але ж вони ціле напрямлено заробляють гроші!!! Дивився на смітники біля свого під’їзду, які явно не додавали ніякої естетичної насолоди, дивився на двох в дупу п’яних представників великої арійської раси, українців з діда, прадіда, в яких все що залишилось в їхньому житті була горілка – от яка вона насправді ваша, курва, арійська раса. Дивився на цілодобовий кіоск прямо напроти його під’їзду, в якому продавали все: від туалетного паперу до порошка для печива, і на малолітніх придурків перед ним які мабуть вибирали ну точно не сочок! І знаєте що він розумів? Йому це все подобалось, бо все це було живе!!! І себе тут він відчував живим і світ навколо йому враз почав подобатись! Він не шкодував ні про що, що було, бо воно перетворювало набір хімічних елементів на прекрасний загадковий світ. Він враз полюбив це все, полюбив лише тому, що воно оживляло його! Тепер він знав напевно чого він так полюбив Пеп, просто вона вдихнула в нього своїми поцілунками іскорку надії, надії на кохання, а отже і на життя!!!!!!!!!!
* * *
Вони сиділи в тамбурі й курили, курили нервово, хоча й намагались себе переконати, що мандражу ніякого нема. Всі ці переконування виливались фразами: “Дивно, але мандражу в мене ніякого нема, раніше я б трусився з нетерплячки: коли ж цей поїзд рушить?” (хоч насправді вся різниця була лише в тому, що він не трусився) або “Та в нас з тобою завжди так в таких ситуаціях: ти спокійний як слон (і до чого тут слон?), а мене аж передьоргує від переповнення енергії” (нє, ну звичайно, набагато зручніше називати мандраж переповненням енергії, відчуваєш себе сміливішим, але все ж таки...)
Так ось, вони сиділи в тамбурі між третім і четвертим вагонами 91ого поїзда сполученням Київ–Львів. В третьому їхала якась екскурсія, з якою вони власне і зайшли. До відправлення залишалось якихось 8 хв., хоча для них це було вічністю, як би банально це не звучало! Вони курили, курили мовчки, лише час від часу розриваючи тишу однією і тією ж фразою: “Блядь, ну коли він вже врешті поїде?” Задеренчав телефон, і хто б міг подумати, що якийсь отакий нещасний маленький телефончик може дзвонити так голосно! Ростя почав нервово витягувати мобілку, не перестаючи матюкатись ні на секунду. “І шо ця Дашка хоче?” Це ж треба! За нього хтось переживав, турбувався, хотів бачити! Власне того, чого я мріяв! Хоча чого ти душею кривиш? Ти це мав і відмовився! Так шо заткнись і кури! “...я буду в понеділок і обов’язково зайду! Я тебе також люблю! Цілую” От і все, відмазався, на один день! Смішно! Правда від Дашки треба було деколи відпочивати, бачити її кожен день було ой як не легко! Але, мабуть він все таки її любив, або принаймні бачив в ній якийсь прихисток! Одним словом він потребував її, а це також різновид кохання! І далі кожен курив і мовчав про своє, чекаючи поки закінчаться отих 8 хвилин і вони рушать, рушать до рідного Львова і забудуть хоча б на день про все!!!
Вони зайшли в вагон-ресторан і сіли за пустий столик. Була дванадцята година, їх щойно вигнали з вагону, де їхала ота екскурсія... Пішли, в свій шістнадцятий вагон... І осіли в вагоні-ресторані... До столика підійшла барменша і замість звичного “що будете замовляти” вони почули: “Ви сьогодні знову тікати будете?...”
Хлопаки підняли голови. Нє, ну супер, до того всього ще й барменша та сама, від якої вони якось тікали, тобто скажем так, тікав Юрко, бо він тікав власне остатнім і в нього були гроші, щоб в разі невдачі було чим розплатитись. А невдача таки вийшла: його догнали, догнали по одній дурній причині, випали три цигарки і він кинувся їх збирати, для кращого розуміння скажу, що рахунок складав близько п’ятнадцяти гривень, а три цигарки коштують шістдесят копійок! Як то кажуть, жадність фраєра згубила...
Нє, воно, звичайно, файно отак деколи втекти від закону, файно через то шо деякий час ти перебуваєш в стані невідомості, адреналінного сп’яніння і так далі... Тобто по суті оті от гроші можна було б і віддати після того всього, бо як не як, а свою долю адреналіну вони вже дістали, а в грошах їм зовсім не розходилось... Але так неприємно, коли тебе ловлять на гарячому, коли тебе хапають за руку (все, чувак попався! Сьогодні не пройшло!)... Чи не найгірше відчуття – це поєднання двох інших, а саме відчуття поразки і відчуття нечистого сумління... І тоді на душі так противно!!! Але врешті знаєш на шо йдеш...
Вони пробурмотіли якісь стандартні вибачення, неприємна, як не як, ситуація... Пообіцяли, шо нині вони ніде тікати не будуть (насправді просто не мали куди!...) і замовили пиво.
Розмова якось не клеїлась, все вертілось навколо одного і того самого: Львів, Славко, якого вони побачать, відпочинок на один день... Хоча, який це в дупу був відпочинок? Це була просто ще одна невдала спроба втечі, втечі від теперішнього в минуле, „туди, де все було наше...”, як писав Славко в якомусь з листів. Це була також одна з останніх спроб вижити, не вмерти, продовжити своє життя хоча б ше на день, набратись відчуттів, щоб потім ше деякий час пожити спогадами... Так воно було насправді, але кому була потрібна правда, кому, якщо саме вона і зближувала їх з смертю найбільше?! Тому то вони і говорили про всяку фігню і пили пиво, щоб вбити час... А часу до вбивання ще було вдосталь...
До них підійшла барменша і чемно попросила звільнити вагон. Вони оглянулись і зрозуміли, що вони в вагоні залишились самі. Годинник, скурвий син, показував лише другу годину, до прибуття залишалось не повних 5 годин, до підйому 4... Ну, от виникає закономірне питання: і де би то їм поковбаситись отих 4 години?
Ну але нашо собі задавати такі серйозні питання? Якось шось та й придумають. Вони присіли в тамбурі витягли цигарки і закурили. До них підійшла провідниця з якогось вагону і запитала шо вони тут роблять. В них ше лишалось троха пива тому вони відмазались тим шо його допивають, виграли собі якихось 20 хвилин.
– А я от зара піду закриюсь в туалеті і буду собі читати!
– Ага ну так, правильно, а я? Шо буду пальчик смоктати? Нє, ні фіга, давай навпаки!
– Добре, поняв, ніхто нікуда не йде... Але шо ж то бля робити ше стіки часу???
І вони далі пили собі пиво і курили одні з останніх цигарок...
– Ну шо тут поковбасились... Давай може перейдем в наступний тамбур?
– Ідея там ми ше не курили... Непорядок, пішли.
Отак вони переходили з тамбура в тамбур час від часу розмовляючи з провідниками... Аж поки в одному не осіли на довго.
– Слухай а давай рахувати?!
– Тобто?
– Ну от, я кажу раз, ти – два, я – три і так далі. Хоч час збавим трохи. Прікольно я придумав, нє?
– Ну давай, раз.
– Два.
– Три.
– Чотири.
– П’ять...
...Пройшло десять хвилин, вони далі рахували... Вже без будь-якого бажання, задоволення, їм вже навіть смішно не було. Просто шоб не заснути. Але це не помагало. Вони відчували як сон впевнено опускає їхні повіки і схиляє голову в якусь зі сторін. Вони боролись, але то було марно. Здавалось, шо якшо ти зараз не скажеш отого наступного числа, то всьо ти пропав, ти вмер , тебе нема... І кожен докладаючи нелюдських зусиль таки видушував з себе то слово, проскакував свою смерть передаючи її іншому і відразу починав боротись з собою за наступне число...
– Тися-а-ача ві-ісі-і-імсо-о-от шістде-еся-а-ат п’ять…
– Тися-а-ача ві-ісі-і-імсо-о-от шістде-еся-а-ат ші-і-ість…
– Тися-а-ача ві-ісі-і-імсо-о-от шістде-еся-а-ат три-и…
– Тися-а-ача ві-ісі-і-імсо-о-от шістде-еся-а-ат чотири…
– Тися-а-ача ві-ісі-і-імсо-о-от шістде-еся-а-ат п’ять…
Юрко крізь сон відчув на собі нищівний погляд, закралась думка, що він щось зробив не так, але нє він же ж рахував, він би не дозволив собі зупинитись, навіть заснувши…
– Чувак, шо ти говориш?
– А шо я говорю???
– Ти два рази підряд сказав шістдесят п’ять!
– Та ти гониш, ти сказав шістдесят чотири, а я шо мав казати?
– Нє, я сказав шість!!!
– Ну та, а я сказав п’ять, та? Думаєш шо говориш?
– Яка година?
– П’ятнадцять по третій…
– І шо робим?
– Гребу… Коли ми прибуваєм?
– Десь в сьомій…
– Тобто в шостій вже можна буде йти в вагон… В нас ше є “вільних” майже три години… – Юрко усміхнувся…
– Не смішно… Якшо я зараз ніде не покладу свою задницю, то впаду прямо тут!!!
– Шо, може, пішли попробуєм? Зробим вигляд, шо ми за дівчатами страшно заскучились…
– Давай, бо я тут зара здохну…
Ростя випрямився і повернувся до дверей, але тут же відскочив від них зі словами: ”Там хтось є!!!” Що ж якшо там провідник, то нам прийдеться зовсім не весело… Ми завмерли в чеканні, бо тікати по суті було нікуди. Але пройшло пару секунд а ніхто так і не відкрив дверей…
– Може просто хтось покурити вийшов, а ти, бідацтво, так настрашився…– знущався Юрко, хоча насправді сам настрашився був аж ніяк не менше… А хто б не настрашився? Уявляєте: спокійна українська ніч, годинник показує майже четверту, всі сплять, або кохаються, або п’ють, і тіки два придурка шкандибають вздовж залізничної колії десь по середині між Києвом і Львовом…
– Бла, бла, бла… – відбуркнув Ростя, повернувся до дверей і раптом зайшовся сміхом – Юрка…(тут на кожні три крапки можна і треба вставляти страшний регіт або просто сміх, як кому подобається…)… я… злякався… я злякався… злякався себе!!! …свого відображення!!!
Регіт подвоївся… Вони сміялись від душі, весело, довго, голосно і смачно!!! Ну, знаєте, так, як сміються люди, коли небезпека зникла і шалене нервове напруження по трохи починає танути… Напів щиро напів істерично…
– Все пішли, – промовив Ростя, – хватить пертись з мене, – і відкрив двері…
Чи варто казати, що історія повторилась? З одною, правда, відмінністю: на це й раз Рост злякався себе не в перших а в других дверях, тих, що вже належали іншому вагону! Мабуть, варто, бо так воно й було… Але для справедливості слід зауважити, що після третьої зустрічі зі своїм відображенням Ростя накінець до нього звик і в подальшому ставився спокійно до його присутності… Таким чином всі подальші двері до 3ого вагону вони минули без ексцесів…
В третьому доля, як це завжди наступало після того, як вони вже вдосталь нанервувались (як вони деколи страждали від отого такого непевного “завжди”), повернулась до них писком і усміхнулась… Ніхто вже там їх не чіпав, крім отих дівчат з отої екскурсії, з якою вони власне й зайшли… Та й ті від них хотіли насправді не таких вже й неприємних речей, але вони були настільки виснажені, шо все закінчилось лише масажом, хоча й досить відвертим… А далі вони позабирались на вільні полки і позасинали... Як не як а дві години сну їм були потрібні як повітря…
Вони заковбашені виходили з поїзду… Але які б вони там не були заковбашені, настрій був прекрасний: вони у Львові, проїхали на халяву, ніхто їх не зловив, ба навіть не запідозрив в такому нехорошому ділі, ну й звичайно найголовніше – за якусь годину вони побачать Славка!!! Але як казала улюблена вчителька фізики Раїса Григорівна: “Якшо вам здалося шо все дуже добре, то ви чогось не помітили”… Так воно і вийшло, якась з дівчат похвалилась нашим подвигом якомусь чуваку, який її зустрічав і це звичайно почула не тіки провідниця, але й весь перон… Дрібниця, але настрій був зіпсований… На наступних секунд так тридцять…
* * *
Він відірвав погляд від вікна полонеза... Подивився наліво, потім направо, в кінці вулички виднівся кіоск. Він попрямував туди... Треба було покурити... Якось не пасує отак ховати свої спогади без поминальної цигарки... Мабуть прийдеться купляти Rothmans, Кемлу в Польщі не бачив зроду... Він підійшов до кіоску і спрямував погляд на нескінченні ряди цигарок. Таки нема... Трудно... Купив то шо було, відступив крок в сторону і відкрив пачку. Прикуривши цигарку він за звичкою став розглядати чоловічі журнали з голими, цицькастими кобітами на обкладинках, хоча зараз це було й не так цікаво... Не було збоку тої, яка б ображалась за таку звичку... Вона зараз була невідомо-де... А точніше — в спогадах...
* * *
Вони виснажені, замучені і задоволені лежали в ванні і лиш час від часу душ в його руці робив в повітрі коло, намагаючись захопити водою чим більше тіла, як його так і її... Вони мовчали, говорити не було про що, просто тому, що в даний момент і, мабуть, ще з півгодини вони будуть жити одним життям, вони будуть відчувати воду одним тілом, вони будуть думати одним розумом, їхні серця будуть битись в одному ритмі, вони будуть одним єством, спільним закінченням, сплетенням двох починань. Вони досягли блаженства, досягли його власне в цей момент, в момент спокою, коли лише хлюпотіння води розривало тишу, коли лише блякле світло від лампочки освітлювало їхні непорушні тіла, тобто їхнє одне спільне тіло... Здавалось, що якщо забрати цю лампочку на стелі, в ванні не стало б темніше, їхнє спільне тіло палало купальським багаттям, їхні очі світились вогнем жаги і сяйвом ніжності... Вони були щасливі, вони були найщасливіші, вони були найщасливіші з щасливих і хоч це щастя мало бути недовгим, але для нього варто було жити, для нього варто було страждати, для нього варто було любити і навіть вмирати!...
–Це був найкайфовіший секс в мому житті, – промовила вона по двадцятихвилинній мовчанці, – такого ніжного в мому житті ще не було...
Він мовчав, він не хотів виходити з стану блаженства, хоча й знав, що це вже все, його виштовхнуло в реальність, але як не дивно, там також було не так погано... Йому було приємно чути це від неї, і не тому, шо в нього прокидалась гордість за себе, шо це от він, шо це от з ним... А просто тому, що він віддав їй частинку себе, просто тому, що вона була щаслива її прийняти, просто тому що вони були одним, просто тому, що вони були щасливі...
Вони були закохані, вони кохали один одного до нестями, і хоч це і була ілюзія, фарс, міф, але це було і вони це відчували. Точніше вони цим жили, бо нічого іншого для них не існувало...
Вона просто цілувала своїми вологими вустами його вологу шию, він просто вмивав її обличчя водою з душа, а вода просто хлюпотіла, і це був єдиний звук, який розривав тишу, але скріплював їхню насолоду, їхнє щастя, їхнє кохання...
* * *
Він постукав і зайшов, перепросивши звичайно. На першому курсі одногрупники навіть деколи за нього говорили оте “перепрошую”, настільки воно вже було в’їлось їм… Запізнювався ж він регулярно і так само регулярно звучало те саме слово з порога тої чи іншої аудиторії. Та й як воно гарно звучало (навіть можна сказати екзотично) в нашій наніц (за перепрошенням нахуй) змоскаленій столиці!!!
Зайшов і сів за пусту парту, кивнувши головою до тих з ким хотілось привітатись і враз згадавши, шо він по якійсь невідомій йому причині мав прийти нині за пів години до пари. Чи може він то зрозумів вже тоді, коли йому під ніс підсунули пластмасовий стаканчик з рідиною, яка пахла не таким вже й поганим коньяком (це він потім взнав, шо насправді це було ДН в Сороки, на який він навіть якісь гроші скидав). Класно, подумав Юрко, принаймні не так нудно буде на матані сидіти і непомітно кивнувши викладачці, мол за ваше здоров’я, пригубив коньяк.
Що ж ранок починався непогано... І його не міг зіпсувати навіть той факт, шо він прийшов на цей дурний семінар з матаналізу, на якому наша кохана Субота (таке от було прізвище в викладачки) намагалась шось пояснити (хоч сама цього толком не знала) нам (хоч нам це було далеко до дупи, якшо не ше далі)... Все нівелювалося оцією рідиною коричнуватого кольору в пластмасовому стаканчику...
На цьому свято не закінчилось... Після другої пари (як не дивно, на цей раз вона була останньою) вони пішли пити... Коньяк тут вже ясно був ні до чого... Коньяк то так побавитись, пошикувати, він не має ніякого відношення до п’янок, то взагалі не алкоголь!!! Хоча якби поміняти цінники на горілці і коньяці, то, переконаний, впивались би коньяком, а смакували б оковиту... Краще те що дорожче – дурний підхід дурних людей, тобто всіх...
Ну шо, горілку берем? Мовчок... Виправдання... В Льови водіння, Олегу ше кудись їхати нині, Саня взагалі зара біжить, Сороці не лізе після вчорашнього, та ше й нині далі пити, але, якшо візьмем то вип’є з нами трохи... І шо лишаюсь я і Петрук? Ну тоді, так шоб символічно пляшку на двох з половиною? І пива... Всім... Ну то п’єм... Олег, а може з нами по одній??? Ну, хіба по одній раз ви вже взяли... А ти Саня? Давай одненьку тай побіжиш, а? Давай але бігом... Всьо, Львова, мусиш випити, всі п’ють... Тримай Льову, як налиєм, то вип’є... А він, диви, шось не дуже й пручається...
Отак воно і завжди... Як думаєм чи брати, то всі проти, а як вже стоїть на столі, то й відмовлятись ніби вже гріх... Якшо коротше, то воно так звучить: ”Хочеш? – Нє; Будеш? – Буду!”...
Отак ми ту плящину і розпили на п’ятьох... Олег, Льова і Саня пішли... Тай мені скоро тре було йти... Домовились були з Котом поїхати в офіс Irex (така програма по обміну студентів між нами і америкосами) взнати шо там і по чому... Але то тіки друга... Ше є час... Сорока не хоче, ну то давай ше чвертку на двох, шоб веселіше троха стало... Сорока то не хотів, але не настільки шоб не розпити з нами пляшки, яка пішла після чвертки...
Отут то нам вже і стало більш менш весело, Сорока ше чіпсів купив, ніколи не думав, шо чіпсами так файно закусувати горілку... Але чіпси тут ні до чого, просто коли Петрук згадав, шо він мені винен гроші і почав завіряти мене, шо він їх мені обов’язково віддасть я зрозумів, шо пора звідси зникати... На тому ми й попрощались і я поїхав з Котом в Irex... Ті двоє також мали веселий вечір, але він вже нічим не був пов’язаний зі мною...
І от ми вийшли з ліфта і стали перед дверима цієї агенції (чи як там її назвати?): спереду Кіт, такий весь поважний, серйозний, цілеспрямований, прийшов, як не як, в серйозну агенцію залагоджувати серйозну справу, позаду я, такий веселий, збуджений, енергійний, життєрадісний, в бойовому настрої, але чомусь такий змучений... Чомусь голова так хилилася до ніг, а ноги так хотіли втратити відчуття твердості, очі злипалися, а думки плутались між собою... Але то нічо, то ніц не значить і взагалі то все мені здається, насправді я бадьорий і свіжий! Ага, як би не так!!!
Ми зайшли, Кіт шось почав розпитувати про анкету, я теж почав робити вигляд, шо мене то вельми цікавить, але насправді єдине, шо я помітив зайшовши, була велика м’яка канапа на відстані двох метрів від мене. Вона була так близько і так манила до себе, що я не втримався і якось умудрившись вставити між невичерпними Котовими питаннями своє: “Можна взяти анкету собі тут переглянути?” (хоч я й сумніваюсь, що я зумів скласти до купи настільки довге і змістовне речення) сів на канапу. Зайве буде, мабуть говорити, що я мало що бачив в тій анкеті, хоча, заради справедливості скажу, намагався всіма силами... Але ті букви якось так літали, пригали, бігали і грали в футбол крапками, що я вже було подумав, шо то якісь Олімпійські ігри і навіть найшов собі за кого вболівати. Але тут же згубив... І власне в момент коли буква “s” прорвавшись через щільну оборону римських цифр (ох ті італійці! завжди захист мали феноменальний!) наносила удар по воротах, якась пані порушила мій душевний спокій питанням: “Do you have any questions?” – на що я, спокійно додивившись результативний гольовий момент відповів, – “Not yet”. Пані відійшла, а я вже був весь в очікуванні старту стометрівки в виконанні великих латинських букв. От вони зайняли місця... На старт... Увагааа... Фальш-старт! Ну це ж треба! О та буква “A” завжди хоче бути першою!!!
– Вам допомогти? – почув я раптом цілком милий, але якийсь далекий голос...
– Прошу? – перепитав я з щирою цікавістю.
– Вам допомогти? Маєте якісь питання – повторила вона.
– Ні, дякую, я тут тіки, цей, читаю, переглядаю, – тай чим вона могла мені помогти? Хіба забрати букву “A”, бо через неї ніяк не міг відбутися старт. Вже другий фальш-старт підряд!!!
– І що, в вас не виникло ніяких питань? Може щось неясно? Ви можете взяти цю анкету і перексерити, якщо маєте бажання.
– Добре, дякую... – і шо вона в мене хоче? Хоча перексерити це ідея! Буду мати власну олімпіаду на дому!
– Тут недалеко є ксерокс. Ви можете прямо зараз піти і перексерити, якщо маєте бажання.
– Ага, – блін, вона мене дістала з тим своїм ксероксом! Якшо так дуже хоче то хай собі йде і ксерить, а мене лишить в спокої і дасть накінець подивитись стометрівку!
– Розумієте, просто тут неможна сидіти, тут люди працюють, а ви їм заважаєте!
Тут до мене дойшло! То вона мене виявляється виганяє! Оце так контора! Клієнтів, блін виганяють! Шо за хамство?
– То так би й сказали, шо тут неможна сидіти! Тоже мені! Пішли Котик, бачиш як до нас тут ставляться?! Ніякої поваги!
От так вона й не дала мені подивитись забіг на сто метрів. А зрештою, яка різниця? І так там би був фальш-старт...
На вулиці ми з Котом розійшлися, в плані в різні сторону, тобто він в одну а я в іншу... Але я думаю ви вже це зрозуміли... Так от, Кіт пішов на якусь здибанку до якоїсь дівчинки, а я пошкандибав до Дашки в Могилянку...
Дорога до Могилянки вийшла якась затуманена. Якби то сказати на автопілоті... Якимось дивом він проснувся власне на Контрактовій і встиг зрозуміти, шо йому треба вийти. Але як тіки він вийшов на свіже повітря, голова відразу ж просвітліла і він вже добре знав, шо він тут робить і нашо йому то треба! Він знав: в Дашки в флязі має бути чача!!!
Вона сиділа на якійсь лекції. Якийсь модний дядінька приїхав в могилянку шось нашій «еліті» розказати. Розказував він про якесь біорізноманіття; я того дня в принципі вперше почув таке слово і, якщо чесно, не маю щонайменшого бажання зараз заглиблюватись в його зміст. Хоча тоді цікавість аж розпирала. Я задавав якісь питання, висловлював свою точку зору, намагався когось в чомусь переконати, тобто в повній мірі насолоджувався таким солодким станом сп’яніння.
Лекція закінчилась, я вийшов в коридор і закурив. Звичайно, там могилянка, храм науки, «всі дєла», але мені якось було плювати, не достатньо в мене було поваги цього навчального закладу, та й самі могилянці зовсім не всі її обожнювали… Це все був тільки великий міф і великі гроші для Брюховецького…
Я зловив себе на думці, що тверезію. Потрібно було якось перервати цей процес. Підійшла Даша і витягла з сумки флягу… Я пригубив і зрозумів, що з проблемою тверезіння я покищо можу справитись. Ми вийшли на вулицю і почали вирішувати, куди нам податись. Варіантів було три: якийсь концерт, якась вистава і третій... Зробивши ще по глотку чачі ми вибрали той останній і потягнувши з собою ще одну коліжанку поїхали на Майдан.
Його оповивав туман і йому це подобалось. Чим більше затягувалася пелена перед очима тим цікавіше ставало. Вони продовжували пити далі. Пили горілку, яку він купив в якомусь магазинчику на Хрещатику і яку тільки що пив з горла проходячи повз мєнтів... Він бився з якимись придурками, а потім відмазувався від мєнта, який, таке враження сам був не радий, що наткнувся на них. Він пісяв під якимось офісом прошмигнувши за спиною охоронця, двічі падав по сходах в метро, а потім збирав її сумку, поки вона стругала в туалеті. Вони бігли на поїзд (тобто він біг, а вона сиділа на ньому зверху), минаючи стовпи на пероні то з одного то з іншого боку. Це все було настільки бридко і водночас прекрасно, а основне, настільки живо!!! Свято мало продовжуватись! Show must go on!!! Вони були народжені для того щоб бавитись і щоб тішитись. І вони це успішно виконували.
* * *
Він попрямував в сторону краківського вокзалу. Десь там було його майбутнє, десь в тих поїздах, серед плетива залізної дороги, десь в тих інших невідомих містах, в яких він ше ніколи не був і в яких побуває, і в яких, можливо, знову оживе, знову заживе. Він уважно розглядав людей, які траплялись йому на дорозі, він вірив, що хтось з них зможе стати для нього дверима в життя... Він розумів, що шукати ті двері він буде дуже довго, але не шукаючи він їх не найде.
* * *
... Вона любила або не любила каву з молоком.
... Вона любила або не любила чай з цитриною.
... Вона любила або не любила плакати в туалеті або плакала, хоча й не любила.
... Вона любила пити на самоті або в великих компаніях.
... Вона курила що завгодно або не курила.
... Вона курила або не курила що завгодно.
... Вона курила лише щось.
... Вона любила або не любила неголених (оголених?) чоловіків або їй взагалі було пофіг.
... Вона любила або не любила мити посуд, тобто або мила, або не мила.
... Вона не читала і розуміла або читала і не могла зрозуміти.
... Вона була німфоманкою або незайманою, що по суті одне й те саме.
... Вона любила футбол...
... Або не любила і не давала йому його дивитись.
... Вона дивилась «Нє радісь красівай» або не дивилась тому що він їй цього не дозволяв.
... Вона розповідала про нього своїм коліжанкам або в неї не було коліжанок...
... Вона любила або не любила мокнути під дощем.
... Вона любила мокнути під дощем з ним або принаймні вдавала.
... Вона була красива, а могла такою і не бути...
... Вона не була негритоскою... ніколи, хоча вони йому й подобались.
... Вона любила або не любила своє волосся...
... Вона любила себе, як і всі...
… Вона не розуміла або зовсім не розуміла його…
… Він зовсім не розумів або не розумів її взагалі…
… Вона не була…
… Або була лише в снах…
... Вона любила або не любила його.
... Він любив або не любив її.
Хто була ота вона? Не відомо, вона була кожен раз інша...
* * *
Щоденник.
10.01.2005
Буквально дві години тому не здав Електрику. Тобто нє, здав, на 3, але пішов на перездачу. От тіки питання нашо? Ніби я наступний раз краще здам? А навіть якшо і краще, то чи це шось дасть? Мені чи кому небудь ще? Хоча нашо це комусь ще якшо це явно не потрібно мені? Нашо мені та оцінка, нашо мені та стипендія, той диплом, якшо й так спеціалістом в цій професії я вже не стану? Та й не хочу... І взагалі нічого не хочу. Мене це все вже доконало!!! Я вже не можу! Я знаю нашо я пішов на перездачу! Заради батьків. Лише вони мабуть для мене ще щось та й значать. А все інше нехай йде до дупи! Нашо я взагалі сюди поступив? А ну так, шоб втекти, шоб усамітнитись, шоб змінити обстанівку. І шо? Все? Маєш доста? Хочеш знову шось міняти? Хочеш знову втекти? Хочу!!! Все життя! Якого в мене немає і не буде... Батьки мені говорять, шо весь мій внутрішній трагізм награний, шо я просто хочу бути таким трагічним? Я був майже в це повірив, я був майже повірив, шо це все фальшиве. Але, кохані, фальш не в тому, шо я трагічний, а в тому, що ви шукаєте в цьому фальш. Фальш не в тому, шо я цинік, а в тому, шо ви всі такі оптимісти. Кажете я не пержив нічого аж такого трагічного? Згоден, я переживаю це зараз, переживаю це в своїх мозгах. Кожен з вас думає, що так чи інакше, але знайшов себе, а власне в цьому і заключається весь фарс, бо для нас нема місця на цьому світі, на цьому світі нема місця думаючим істотам. Ви боїтесь задавати собі питання „НАШО?”, а натомість просто поклоняєтесь слову „ТРЕБА!”, а мене за те що я задаю собі такі питання називаєте боягузом. Ви реально думаєте, що бачити безсенсовність того всього так просто? Я змучився. Я змучився боротись за шось в чому я не бачу сенсу. Я змучився робити вигляд, що теж люблю слово „ТРЕБА”! Я вже не вірю в то, шо я знайду колись себе. Я вже не вірю, тому шо нема нічого, чого б я хотів, що б я хтів робити, чим займатись. Скажете апетит приходить під час їжі? Скажіть це краще, ситій по горло людині і підсуньте миску вареників, самі побачите її виверне! Я втратив головне. Я втратив свої мрії, ті мрії, які ше давали мені жити. Я втратив віру в себе, а ви дорікаєте мені, шо я не вірю в Бога. Свято вірю лише в одне: нема майбутнього, нема минулого, є лише теперішнє і воно буде тривати вічність, аж поки ми всі не повмираєм, зрозумівши, шо в ньому нема сенсу...
Цей запис був останнім в цьому щоденнику, якщо не рахувати ледь помітного слова „Щасливо!” на наступній сторінці. Він прощався. Прощався з нами, прощався зі всіма. Але чомусь шкода ставало себе, а не його, який здався, який був боягузом, може було трохи правди в його словах?
* * *
Він сидів в пустій квартирі, заповненій тютюновим димом і пустими пляшками з-під пива, сидів перед заповненим буквами монітором і добирав останні рядки щойно прочитаних вами сторінок (а може й не прочитаних, все таки ж це все зникло разом з ним)... Писав і думав над завтрашнім днем. В нього на завтра було багато справ, як для щойно померлого: зняти гроші з карточки, там їх залишалось в загальній сумі (з зарплати і від батьків) шось біля штуки гривень, і поміняти їх на злоті, продати мобільний і плеєр (вони були йому не потрібні, бо в одному було занадто багато знайомих номерів, а в другому занадто багато знайомих пісень), він би виручив за них ше гривень чотириста, і теж поміняти гроші на злоті, здати пляшки (теж гроші) і поміняти гроші на злоті, найти свою карту тимчасового обліку і зникнути десь на поїзді, прямуючому до Єлєної Гури. І вже майже не жевріла надія проснутись завтра живим...
* * *
(Щось таке, ніби кінець)
Коли він був живий він переймався всім чим тільки можна, він любив і ненавидів, але ніколи не ставився байдуже, якби йому цього не хотілось; він не витримував похоронів, хоч і скільки їх вже пережив, йому було просто важко дивитись на це все, на цих заломлених людей, і відчувати себе в якійсь мірі таким самим, нє, тут інше, просто важко дивитись живим на мертвих, це просто, як би то сказати, неприродно чи що. Але чому я згадав про похорон? Він тут зайвий, він тут просто ні до чого не в’яжеться. Забагато шось смерті виходить в повітрі. Хоча, може це й добре?... Бо коли ти вмираєш, ти врешті стаєш байдужим, а отже ти перестаєш відчувати і думати, а отже ти перестаєш розчаровуватись!!! Але й не відчуваєш щастя...
Кошалін(Польща) – Львів – Київ,
02.2003 – 09.2006
Юрко Сущ
Всі імена та події вигадані. Будь-яка схожість з реальністю є нічим іншим як випадковістю. Всім, хто впізнав в персонажах себе, щирі вітання і співчуття! |
