Вона
Кожен її день починався буденним пронизливим дзеленчанням будильника і завершувався…ні, не солодким шепотом: “Надобраніч, кохана”,а простим клацанням перемикача на торшері, що скупо освічував її ліжко. Кожен її подих був просто подихом, у посмішці не грала багатозначність, у погляді була наївність і…і більше нічого. Її жести не були сповнені невинним чи навмисним кокетуванням. Взагалом, життя, як життя. Сіре, одноманітне, буденне, без вихідних і перерв на обід. Навіть кохання входило в її життя не блискавкою, а поступово рожевіючим небом на світанку. Проте, на відміну від справжнього неба, її—не ставало пронизливо-синім чи м’яко-блакитним. Ні, воно залишалось блідим і безбарвним, наче художник забув додати кольорів. Та що там небеса! Барв не вистарчало у всьому її житті…
Вона ніколи не дивилась у дзеркало, завжди знаючи, що не побачить там нічого. Ось така-собі сіренька людина, як міліони інших.”Такій, як я легко загубитися не лише у натовпі, а й серед кількох людей”,--часто з гіркотою думала вона, навіть не підозрюючи наскільки помиляється.
Буря в її житті почалась кілька днів тому. І не просто буря, а справжній шторм з громом і блискавкою. І почалась вона не кілька безликих, одноманітних днів тому, а яскравого, бурхливого вчорашнього дня. Так, саме вчора вона з подивом зрозуміла, що вона—сама. Нікого поруч. Одна. Її душа збунтувалась. Невже немає на всій Землі такої ж сірої, непримітної людини—на більше вона і не претендувала—з якою вона могла б скласти достойну?, ні, просто пару?! Вона озирнулась навколо і побачила бурхливе життя, таке неподібне до її власного! Вона йшла вулицею і вперше дивилась не собі під ноги, а в очі перехожих і бачила там весь спектр почуттів і емоцій. Раптом їй здалось що стум пробігся по її судинах і застиг на кінчиках пальців. Вона побачила Його. Вірніш, спершу, його очі. Та їй і цього було достатньо, щоб зрозуміти: це Він. Так почалося її ЖИТТЯ. Різко і майже болюче вдарили по очах барви…ті самі барви, яких їй так не вистарчало. І неспинно, невгамовно закрутилося життя. Тим більшим було її здивування, коли все раптом спинилось. Вона відчула, що падає, падає з неймовірної висоти, на яку піднесли її щастя та любов. А він говорив щось таке нереальне, далеке… Вона чула кожне слово і, водночас, нічого не розуміла. “Він мене залишає. ВІН МЕНЕ ЗАЛИШАЄ!”,--раптом з’явилась думка.
Він пішов, покинувши її у своїй кімнаті спливати сльозами. Вона притулилась розпашілим лобом до холодної, льодяної шибки. І раптом золотом серед темної ночі зблиснув промінчик. Її рішення засяяло достатньо яскраво, щоб вона, все життя проживши поміж сірого, не проігнорувала його. Востаннє спалахнувши всіма барвами вона, сіра і непримітна, змучено закрила очі і розбитими губами прошепотіла своє останнє “прощай”…
Він
У найпотаємнішому куточку його душі поселився смуток. Досі він ніколи не знав що таке вагання, хвилювання, страх. Тепер ці почуття були з ним від моменту коли він прокидався, до самої глибокої ночі, коли легкий, неспокійний сон мереживом думок закривав йому очі. Досі він ніколи не знав болю, а тепер злився з ним воєдино. Він, ідеалізований нею до найвищого щабелю, доступного людині, піддався буденним почуттям. Він жив…
Холодний, наче крига, погляд перестав виражати царську незворушність і безрозмірну глибоку зневагу до всіх, і до неї у тому числі. Хоча, можливо до неї у першу чергу…
Краплями крові спливав час…Він вицокував по бруківці, дзвінко вдаряючись об камінці і розбиваючись на тисячі, сотні тисяч сльозинок. Час спливав, байдуже минаючи як радість, так і горе. Час спливав, і йому було все-рівно, що для когось одна секунда—вічність, а вічність—це так мало, щоб сказати найважливіше…
Він ходив по такій звичній, та все ж такій незнайомій кімнаті. За вікном прозоро сяяв місяць, пронизуючи холодними променями пустку в його душі. Тишу зрідка порушували вигулькнувши на мить з темряви машини, щоб одразу ж знову загубитися в ній. Легкі кроки пізніх перехожих і ледь чутний стукіт крапель дощу по темних шибках…Дим незапаленої сигарети…І вона…Її знайомий до болю голос щось тихо нашіптував: заспокійливо, замріяно, ніжно. Її очі—два великих зоряних неба, в яких відображався весь світ, поглинули його, війнули прохолодою, і одразу ж зігріли любов’ю. Її подих—весняні пахощі—спокій, спокій…Кілометри розділяють їх вже не вперше. Але сьогодні ні вони, і ніщо інше не стало на заваді його мріям. Навіщо заважати нездійсненному? ”Ми надто мало ціним те, що маємо”,-- вже вкотре подумав він, згадуючи кожен рух, погляд, кожну посмішку і мріючи, мріючи…Від цих мрій він летів у височінь, до зірок, що так нагадували йому її очі. Він, завжди такий далекий від романтики, уявляв неподаровані квіти, шепотів несказані слова. Сьогодні їх розділяли вже не кілометри, сьогодні їх вперше і назавжди розділило життя…
Він ходив і ходив по кімнаті. Місяць все ще сумовито сяяв з неба і манив своєю незвіданою простотою, загадковістю вічних таємниць. Його доріжка починалась, здається, від самого підвіконня, варто лише відчинити вікно, це саме вікно на дев’ятому поверсі, біля якого напевно так довго плакала вона, коли він залишив її у своїй кімнаті…Він притулився розпашілим лобом до холодної, льодяної шибки. Він тільки зараз зрозумів як сильно йому хочеться порвати тенета, якими він так міцно прив’язаний до усього цього буденного, сірого, звичного. Він широко розчахнув вікно. Ось, ось вона—воля! Розкрила обійми земля…Але воля зникла, не встигнувши показати своє обличчя. Як виявляється треба рішуче порвати ці тенета…Не кожен зможе…І він не зміг. Малодухість?! Слабкість?!
Вікно закрилось. з глухим, насмішкуватим стукотом вдарившись об раму. Зневажливо та, водночас, жалібно дзенькнули шибки, і ось знову швидкі кроки міряють кімнату. У висках, в такт з пульсом, б’ється лиш одна думка—“Жа-лю-гід-ний. Я ЖАЛЮГІДНИЙ”.
Коли ж усе пішло не так? Він закрив очі…На пам’ять прийшов їх перший вечір, весняне повітря, насичене любов’ю…Згадалась їх остання розмова, крига його рішучості, легка паморозь її здивування. Невже це все було? Невже був цей вечір? Невже не наснилась ця розмова? Все здається таким далеким, нереальним, надуманим…
Він вийшов на балкон і закурив. Міріадами думок злетіли у небо спогади…Міріадами іскринок полетіла вниз недокурена сигарета…Зірки обпікали холодом. Він з подивом поглянув на свої замерзлі пальці і згадав з яким трепетом вона, такої ж морозної ночі, гріла їх легкими поцілунками. Чортівня якась! Геть надумане, геть минуле! “Дурниці! Хто сказав, що я не зможу жити без неї? Що її смерть вічним каменем давитиме на моє серце?”—з роздратуванням подумав він, грюкнув балконними дверима і вже за кілька хвилин спокійно заснув у своєму холодному, пустому ліжку.
|
